Здавалося, що всі зусилля, які Меланія і Ендар доклали для відновлення Вічності, призвели до одного: тиші, яка повільно поглинала їх. Дні ставали однаковими, як і ночі. Лише птахи іноді порушували мовчання, але й вони здавалися все менш важливими. Тепло весняного сонця на обличчі відчувалося м’яко, але холод у серці не проходив.
Меланія сиділа біля каміна, що виявився все таким же тихим і стабільним. Її очі були спрямовані в полум’я, але думки не зупинялися. Їй не хотілося рухатися, відчуття спокою поглинало її дедалі більше, перетворюючи на тінь її колишнього “я”. Вона більше не прагнула змін, не бажала боротьби. Час наче втратив сенс. Вона більше не шукала відповіді на запитання, які колись були найважливішими.
Арійка, в свою чергу, теж ставала тихішою. Вона більше не бігала навколо будинку, збираючи квіти або радіючи кожному новому дню. Здавалося, навіть її сміх потихеньку гасився, як свічка, яку залишили без вітру. Вона сиділа поруч, втупившись у землю, і майже не задавала питань. Її очі вже не шукали нових пригод, і серце не прагнуло того, що колись було очевидним.
Ендар намагався підтримувати ритм, що залишався від їхнього колишнього життя. Він бродив по лісі, але кожен крок здавався йому важким. Навіть спів птахів, який раніше здавався йому джерелом сили, тепер звучав як невідворотна тягуча нота. Він часто повертався до річки, стояв біля її берегів, але навіть вода, яка текла, вже не мала для нього того значення, яке мала раніше. Її рух не давав йому відчуття того, що все змінюється. Він перестав відчувати в ньому силу, бо ця річка також була спокійною і незмінною, як усе інше.
“Може, це і є мир?” — міркував він, стоячи біля води, відчуваючи, як апатія заповнює його душу. “Чи можливо, що ми заблукали в ньому?”.
Сонце сяяло, і все виглядало прекрасним, але ця краса більше не викликала бажання жити. Меланія, Ендар і Арійка були, ніби залишки чогось, що було живим, але тепер стало частиною світу, де не залишалося жодного сенсу.
Їхні душі стали неуважними до змін. Вони більше не бажали знищувати відлуння старого світу або відновлювати його. Все було покрито шаром спокою, який перетворювався в нудьгу, в порожнечу. Спокій став непомітною ланкою між їхнім життям і тим, чим воно мало бути.
Меланія відчула, як важко їй дихати, коли вона замислилася про все, що вже було і що могло б бути. Відсутність боротьби — це не дар, це прокляття, думала вона. Вони стали рабами цього світу без змін.
“Ми більше не шукаємо майбутнього, Ендар,” — сказала Меланія, її голос був ледь чутний, але слова, здавалось, заповнили весь простір навколо них. Вона не підводила погляду, дивлячись у нескінченну далечінь, де горизонт був лише умовною лінією між тим, що є, і тим, чого ніколи не буде. “Ми просто чекаємо на щось, чого немає і, можливо, ніколи не існувало.”
Ендар сидів мовчки. Він знав, що її слова — це не питання і не заперечення. Це була правда, гірка і водночас солодка у своїй простоті. Що вони могли чекати, коли майбутнє більше не мало значення? Коли кожна мить була одночасно і вічністю, і забуттям? Він спробував знайти відповіді у своїх думках, але вони були мовчазні, як і він сам.
Тиша між ними ставала дедалі густішою, немов морок, що опускається в найглибші глибини океану. Але в цій тиші було щось більше, ніж відсутність звуку. Це була тиша, яка пронизувала їх до самих основ, яка відкривала перед ними порожнечу не зовнішнього світу, а їхніх власних душ.
“Ти відчуваєш це?” — нарешті запитала Меланія. Її голос був не більше, ніж подих, але Ендар почув її, немов вона кричала серед цього спокою.
“Так,” — відповів він, не відводячи погляду від горизонтальної лінії, яка вже давно перестала бути кордоном між небом і землею. “Це… порожнеча. Але водночас вона сповнена чимось, чого я не можу зрозуміти.”
Меланія кивнула. Вона теж відчувала це — порожнечу, що не була порожнею. Вона була простором, де існували всі можливості, але жодна з них не була проявлена. Це був світ, де немає боротьби, але й немає надії. Там не було початку чи кінця, не було руху вперед чи назад. І все ж вони були частиною цього світу, і в ньому було щось невловимо важливе.
“Можливо, ми чекаємо не на майбутнє,” — тихо сказала вона після довгої паузи, її голос тремтів, немов тонка нитка, яка ось-ось порветься. “Можливо, ми чекаємо на самих себе.”
Ендар повернув голову до неї, його очі глибокі, як нічне небо. “Чекати на себе… Але хіба ми вже не тут? Хіба ми не ті, ким маємо бути?”
Меланія задумалася. Її думки пливли, немов листя по спокійній річці. “Можливо, ми тут, але не повністю. Можливо, ми чекаємо на ту частину нас, яка ще не прокинулася, яка ще не зрозуміла, що вона є частиною всього цього. Можливо, ми чекаємо на своє прийняття… порожнечі.”
Ендар мовчав, але її слова відгукнулися в ньому, мов луна. Він відчував, що вони обоє стоять на порозі чогось невимовного, чогось, що не можна було висловити словами чи навіть зрозуміти. Це була межа між тим, що вони знали, і тим, що залишалося за межами їхнього сприйняття.
“І що буде, коли ми це приймемо?” — нарешті запитав він.
Меланія подивилася на нього, і її очі були сповнені тиші. “Тоді ми перестанемо чекати. Тоді ми просто будемо.”
І вони знову замовкли, занурюючись у цю глибоку, майже відчутну тишу. Світ навколо них залишався нерухомим, але вони відчували, як усе пульсує під його поверхнею, як кожен атом світу нашіптує про щось, що вони ще не могли зрозуміти. І в цій тиші вони чекали — не на майбутнє, не на надію, а на самих себе.