День тільки що почав згасати, а їхні душі все ще перебували в безкрайній тиші. Вони сиділи на тому самому місці, де все здавалося затихлим, але насправді з кожною миттю тяглися глибше у відчуття неминучої втрати.
Меланія дивилася в небо, де колись мерехтіли зірки, а тепер все здавалося пізніше, ніби час втратив свою точку опори. Вони думали, що втеча від болю і боротьби може означати звільнення, що зупинка — це завершення війни. Але тепер обидва відчували, що це ще не все.
— Ти не відчуваєш це? — запитала вона, не зводячи очей із темного горизонту. — Тишу, яка не є кінцем, але якоюсь іншою глибиною.
Ендар сидів поруч, поглядуючи в ту саму точку, але його очі не блищали від пошуку. Він не шукав нічого. Ні радості, ні спокою. Лише відчуття того, що щось не так.
— Відчуваю, — відповів він м’яко, але в його голосі з’явилась хистка непевність. — Можливо, ми забули щось важливе. І, можливо, це більше, ніж просто боротьба.
Вони обоє знову мовчали, але в їхній тиші наростала нова думка — чи не покинули вони справжнє серце ядра, чи не залишили частину себе десь у цьому нескінченному шляху? Чи можливо було справді вирватися з того, що було з самого початку?
Меланія згадала перші дні, коли вони обрали боротьбу, коли їхня мета була чіткою і ясною. Вони йшли за мрією про ідеальну Вічність, крок за кроком долаючи хаос, і будували нову реальність, але тепер питання почали лунати іншим тоном. Чи досягли вони дійсно те, що мали? Чи дійсно те, що вони створили, було найкращим результатом, чи це лише пастка, в яку вони потрапили?
— Якщо ми залишили серце ядра, чи можемо ми повернутися? — запитала Меланія, і її голос був тихий, але сповнений незбагненної туги.
Ендар подивився на неї. Він не міг сказати точно, але розумів, що відповідь була важлива. Можливо, їхня боротьба не закінчилася, і навіть спокій, який вони досягли, був лише перехідним етапом.
— Я не знаю, — відповів він нарешті. — Але в нас є час подумати. Ми повинні знайти відповідь у тій тиші, яку ми шукаємо. Чи це справжнє заспокоєння, чи просто чергова маска для того, щоб знову втекти?
Ці слова були настільки сильні, що Меланія відчула їх у кожній клітинці свого тіла. Вони дійсно були на межі чогось. На межі не просто завершення шляху, але на межі самого розуміння того, хто вони є і що вони створили.
Заглиблені в свої думки, вони залишалися разом, але між ними пролягав безмежний простір, наповнений не тільки питаннями, а й холодним відчуттям того, що повернення до ядра, до істинного центру, може бути важчим, ніж вони могли собі уявити.