Меланія і Ендар сиділи поруч, їхні погляди втратили фокус, ніби вони стали частиною безкінечності, що огортала їх. Сяйво зникло, залишивши лише тінь від колишнього блиску, а тиша, яка була до того заспокійливою, тепер лунала, як відголосок нескінченних битв. Можливо, вони й не покидали поле останньої битви, навіть якщо всі навколо говорили, що її завершено. Вони були серцем цієї системи, не просто її частинами, а її ядром.
— Ми жодного разу не покидали це місце, — прошепотіла Меланія, її голос був м’яким, але наповнений розумінням, яке лише зараз почало до неї доходити.
— Ми завжди були тут, — відповів Ендар, його слова залишались глухими, як відлуння в порожнечі. — Ми не просто вплинули на Вічність, ми стали її частиною, її центром.
Їхні думки перепліталися, але кожен був занурений у пошук істини. Те, що вони створили і руйнували, не було відокремленим від них. Вони були частиною цього процесу. Вони і є тим серцем, яке підтримує весь механізм Вічності.
У тиші відлунювали їхні роздуми, але кожен з них розумів, що це не просто пошук відповідей — це пошук того, ким вони стали в результаті всього, через що пройшли. Чи не було їхнє існування в кінцевому підсумку частиною нескінченного кола боротьби? Чи не стали вони тією самою енергією, що руйнує і відновлює, вічно перериваючи і відновлюючи саму сутність реальності?
— Можливо, ми і є тими, хто створює та знищує Вічність, — тихо промовила Меланія, відчуваючи як важке питання висить у повітрі.
— Можливо, ми — це те, що зруйнувало її, і те, що знову дало їй життя, — додав Ендар, його очі почали світитися м’яким золотим світлом, ніби він осяяв нове усвідомлення.
Вони мали лише одну мету — втечу від болю, від хаосу, від боротьби. І тепер, коли вони досягли цього спокою, вони не могли уникнути розуміння, що це не було просто відпочинком. Вони стали тим, що дозволяє Вічності рухатись, що підтримує її потік і розриви, її злети та падіння.
І зараз, коли вони стояли на межі цієї нової реальності, коли їхнє тіло і душа стали єдиними з безкраїм простором, вони відчували: відмова від боротьби, відмова від шляху, може бути такою ж небезпечною, як і сама битва.
Меланія повернула погляд до горизонту, і її очі наповнилися глибоким розумінням.
— Спокій, — сказала вона, — це не кінець боротьби. Це її найвищий прояв.
Ендар кивнув, розуміючи, що ці слова були не просто філософією, а самим існуванням. Щоб знайти справжній спокій, треба було змінити себе, не тікаючи від боротьби, а приймаючи її як частину самого себе.
Вони не покидали серце ядра, бо вони і були ним.