Після зустрічі з Тінями, що прийшли з-за меж їхньої архітектури, Емірен не міг знайти спокою. Те, що він побачив у рифті,— іншу Вічність, чужу й незбагненну,— не виходило з його думок.
У Вічному Саду більше не було рівноваги. Острови Часу рухалися ривками, а Срібне Дерево, яке завжди було джерелом стабільності, тепер тьмяніло.
— Він слабшає, — сказав Водяний, доторкнувшись до кори. — Щось руйнує нашу реальність зсередини.
— Або переписує її, — додав Порожній.
Емірен поглянув у глибини Саду. Там, де ще вчора розташовувалися добре відомі часові вузли, з’явилися нові, незнайомі структури.
— Два потоки часу не можуть існувати одночасно, не руйнуючи один одного, — мовив Фламенн.
— Хтось має зникнути, щоб інший зміг існувати, — продовжив Водяний.
— Або ж ми знайдемо спосіб їх поєднати, — промовив Емірен. — Нам потрібно потрапити туди. У їхню Вічність.
Брама у Чужий Час
Шукати рифт було нелегко. Тіні більше не з’являлися, але їхня присутність відчувалася в найменших порухах часу.
Вони прийшли до Кристального Озера — місця, де Вічний Сад найтісніше стикався з іншими можливостями буття. Водяний доторкнувся до води, і на її поверхні з’явився відблиск: чорнота, що поглинала все навколо.
— Ось вона. Межа між нами та ними.
Фламенн ступив вперед.
— Ти ж розумієш, що це пастка?
— Усе — пастка, якщо не знати, як її подолати, — відповів Емірен і, не вагаючись, ступив у відображення.
Світ навколо змінився.
Інша Вічність
Вони опинилися у світі, що суперечив самим законам реальності.
Дерева тут не росли, а згорталися в кола, ніби час для них був замкненим. Небо не існувало — замість нього розкинулася нескінченна поверхня, що відображала кожен їхній рух.
І в цьому світі жили вони.
Сутності, схожі на Творців, але водночас чужі.
— Ви прийшли.
Голос пролунав одночасно в усіх напрямках. З темряви вийшов один із них. Його обличчя не мало чітких рис — ніби він змінювався з кожною миттю, обираючи різні версії себе.
— Ви не єдині, хто формує Вічність.
Емірен ступив уперед.
— Що ви будуєте тут? Це не наш світ, але й не його знищення.
Сутність простягнула руку, і перед ними відкрилася картина:
Вічності, що переплітаються, не руйнуючи одна одну, а створюючи щось нове. Часові потоки, які обертаються навколо спільного ядра, замість того, щоб боротися за існування.
— Ми будуємо симбіоз, а не знищення, — сказав він. — Але ваш світ чинить опір. Він боїться змін.
Фламенн з недовірою вдивлявся в нову реальність.
— Якщо це правда, чому тоді наша Вічність розпадається?
— Бо ви намагаєтесь зберегти її незмінною. Але час — це не статична річ. Він живий.
Емірен зрозумів: вони стояли перед вибором.
Парадокс Вибору
— Ми можемо або знищити один одного, або знайти спосіб змінитися разом, — сказав він.
— І що ти пропонуєш? — запитав Водяний.
— Поєднати те, що ніколи не було єдиним. Але для цього ми повинні змінити саме визначення Вічності.
Порожній поглянув у безкінечний простір.
— Це означатиме, що ми більше не будемо тими, ким були.
— Можливо, це єдина дорога вперед, — відповів Емірен.
І тоді рішучість визначала їхній наступний крок.