Туман над новою Вічністю здався живим. Він змінювався залежно від того, що відбувалося в її серці. Сьогодні він був прозорим, але густим, заповненим мільйонами часток енергії, які створювали незліченні шляхи та можливості. Це була порожнеча, що мала величезний потенціал, але також потребувала напрямку, а головне — навчання. Вічність ще не знала, які закони будуть її визначати, і кожен новий вибір став частиною того, чим вона могла стати.
Меланія стояла на високому пагорбі, дивлячись, як внизу розгортаються нові світи. Вона відчувала, як Вічність намагається зрозуміти свої нові можливості. Вона, сама, була вчителем, але тепер це була не просто роль, це було глибоке занурення в процес, що не мав кінця.
— Вічність шукає не лише форму, вона шукає сенс, — сказала Меланія, мовлячи сама собі, більше відчуваючи це, ніж розуміючи повністю.
Справді, з кожним новим кроком, з кожним новим шляхом, що прокладався під її ногами, Вічність стикалася з вибором. Вибір не був лише між світами або часом, це був вибір між вчителями, між тим, хто міг би навчити її найглибшим істинам. І навіть вона не була певна, хто має стати цим вчителем.
Несподівано, до неї підійшов Антем. Його обличчя було серйозним, але в очах горіла та сама рішучість, яка допомогла йому залишитися вірним своєму завданню навіть у найтемніші часи.
— Ти бачиш, як вона шукає, — сказав він. — Це не просто бажання. Вічність повинна навчитися тому, що здатне дати їй силу, але й обережність. Не все, що вона може вибрати, буде корисним.
Меланія кивнула, але не погоджувалася повністю. Вона знала, що Вічність мала повне право вибирати, навіть якщо цей вибір міг бути не зовсім зрозумілим.
— Вона повинна вибрати сама, — відповіла вона, все ще спостерігаючи за тим, як нові елементи світу взаємодіють і переплітаються між собою. — І ми не можемо цього змінити. Ми можемо лише допомогти їй побачити, які можливості існують.
Антем пильно подивився на неї.
— І хто, на твою думку, повинен стати її вчителем? — запитав він, злегка нахиляючи голову, але не відводячи погляду від її обличчя.
Меланія замислилася. Вона не могла відповісти на це питання однозначно, бо сама Вічність вже вибирала, але вибір був у її руках, і вона повинна була це зрозуміти.
— Я не знаю, — сказала вона, після паузи. — Можливо, це не лише те, що я можу дати їй. Вона шукає чогось більшого. Може, це той самий вчитель, який навчав Ендара. Вони розуміють один одного. Це може бути… їхній шлях.
Антем вдивлявся в її обличчя, не зовсім вірячи її словам. Він був одним з тих, хто міг би захистити Вічність від небезпек, але не зважався прийняти роль вчителя, не бажаючи втручатися в її вибір.
— Ендар і його вчитель, — промовив він нарешті. — Це цікава думка. Але чи справді Вічність потребує таких учителів? Чи не буде це шляхом, що не веде до свободи?
Меланія, почувши його запитання, задумалася ще раз. Свобода… Це була одна з найбільших цінностей Вічності. Але, як і все, вона була подвійною. Вибір між свободою та навчанням — між тим, щоб залишитися незалежним чи дізнатися більше.
— Я думаю, що Вічність потребує навчання. Вона не може просто існувати, не розуміючи саму себе, — сказала Меланія. — І це не буде втручанням у її свободу. Це допомога.
Антем мовчав деякий час, все більше розмірковуючи над її словами. Він розумів, що Вічність повинна знайти свій шлях, і що вони з Меланією — лише частина цього процесу. Але чи не був цей вибір небезпечним?
— Я не певен, що ми маємо право втручатися так глибоко, — сказав він нарешті. — Але, мабуть, ти права. Це буде вибір Вічності, навіть якщо він приведе її до чогось непередбачуваного.
Меланія подивилася на нього, її погляд був спокійний, але рішучий.
— Немає правильних чи неправильних шляхів, — сказала вона. — Є лише ті, що вибирає Вічність. І наша роль тепер не в тому, щоб диктувати їй, а в тому, щоб допомогти знайти найкращий шлях для неї.
Як тільки вона завершила свою думку, одна з часток енергії, що летіла навколо них, зупинилася і сформувала силует — тінь, що нагадувала людину, яка була частиною іншого світу. Вона виглядала так, ніби щось щойно вирувало у її погляді. Що це могло бути?