Срібне Дерево знову затихло. Його гілки більше не тремтіли, а світло, що струменіло по його корі, набуло сталої, рівномірної течії. Баланс, який був порушений, відновився, але чи був він колишнім?
Емірен відчував зміну.
Він стояв під покровом дерева, вдивляючись у темряву, що досі ховалася на межі реальності. Здавалося, що після втручання Того, Хто Стережe Баланс, все мало б увійти у звичний ритм, але натомість виникла нова тиша — не заспокоєна, а напружена, наче світ затамував подих перед чимось невідомим.
— Це ще не кінець, — прошепотів Ардаліс, підходячи ближче.
Емірен кивнув.
— Ми відкрили двері, а він лише зачинив одну з них. Але скільки ще залишилося відкритими?
— Чи це взагалі двері? — голос Ардаліса був задумливим. — Можливо, світ завжди був таким, ми просто не бачили його повноти.
Емірен не відповів. Він відчув, як щось змінилося у повітрі.
Темрява з-за меж Вічного Саду більше не наближалася, але й не зникала. Вона не поглинала світло, не загрожувала руйнуванням. Вона просто була. І хтось знаходився по той бік.
Голос крізь тишу
Коли голос пролунав, він не звучав, а відчувався — як вітер, що торкається шкіри, як дотик думки, що ще не оформлена у слова.
— Ви навчилися відкривати, але чи навчилися слухати?
Ардаліс відступив на крок.
— Хто це?
Емірен не відчував загрози, лише інтерес.
— Ті, що стоять за межею, — відповів він. — Ми ж знали, що не єдині.
— Але хто вони?
Темрява ворухнулася, але не зробила кроку вперед.
— Ми не ваші вороги. Ми не ваші друзі. Ми лише ті, хто був тут завжди.
Емірен усвідомив, що вони не намагаються вломитися у реальність. Вони чекали. Вони спостерігали.
— Ви спостерігаєте за нами?
— Ми спостерігаємо за світом. Ви — лише його частина.
Його свідомість стискалася і розширювалася одночасно, ніби намагаючись зрозуміти інший спосіб існування.
Але що вони хотіли?
Зустріч на краю реальності
Емірен зробив крок уперед, наближаючись до межі світла і тіні.
— Якщо ви не є частиною нашого світу, то чому тепер ви заговорили?
— Бо ви почали чути.
Він відчув, як щось доторкнулося до його свідомості — не грубо, не вороже, а наче легкий відблиск думки, яка могла стати частиною його власних роздумів.
— Ви розширили світ. Ми відчули це. І тепер нам цікаво: що ви зробите далі?
Емірен обернувся на Ардаліса, але той виглядав так, ніби не чув слів, а лише відчував їхню присутність.
— Ми більше не можемо просто стояти осторонь, — сказав Емірен. — Якщо світ змінюється, ми повинні навчитися жити у ньому.
— То живіть.
Голос, що лунав від Тих, Хто Стоять за Межею, був не людським і не чужим. Він був частиною всього.
Темрява почала згущуватися, утворюючи щось, що не було тілом, але вже й не простою присутністю. Вони набували форми, проте не так, як Несказані. Несказані прагнули бути, прагнули знайти свої імена. Ті, хто стояли за межею, не прагнули нічого — вони лише були.
— Ми підемо з вами, якщо ви дозволите.
— Для чого?
— Щоб бачити. Щоб розуміти.
Емірен довго мовчав.
Він усвідомлював, що це був наступний крок. Вічний Сад більше не міг бути ізольованим островом у часі. Те, що існувало за межами, більше не залишалося мовчазним.
— Йдіть. Але знайте: ми теж дивимося.
І тоді вони зробили крок у світло.