Світло, що пульсувало в серці Вічності, здавалося, було не світлом, а відбиттям чогось значно більшого — сили, яка існувала поза межами простору й часу. Але це світло згасало. І разом із ним слабшав сам Вічний Сад.
Емірен стояв, відчуваючи, як потоки можливостей пронизують його тіло. Він бачив нескінченні майбуття — одні, де Сад процвітав, інші, де він був стертий з реальності, а ще деякі, що не мали жодного сенсу, лише безкінечний хаос.
Позаду нього Фламенн і Порожній завмерли. Вони теж щось відчували, але їхня увага була прикута не до Серця, а до того, що наближалося.
Тіні.
Вони більше не були просто безформними плямами в темряві. Тепер вони мали обриси — довгі постаті, що розчинялися в часі, їхні обличчя неможливо було розрізнити, але їхня присутність була відчутною.
— Вони прийшли за Серцем, — прошепотів Фламенн, його долоні вже палали вогнем.
Порожній мовчав, але його погляд був спрямований на найбільшу з тіней. Вона рухалася не так, як інші. Вона не розчинялася в реальності, а, навпаки, змінювала її своєю присутністю. Там, де вона ступала, тріщини простягалися в повітрі, наче час сам розпадався під її вагою.
— Це він, — сказав Порожній. — Той, хто несе Порожнечу.
Ім’я, яке не вимовляли вголос. Той, хто був не просто ворогом, а чимось, що існувало завжди, поза життям, поза смертю.
Емірен стиснув кулаки.
— Якщо він торкнеться Серця, все скінчено.
— Тоді ми не дамо йому цього зробити, — Фламенн підняв руки, і полум’я навколо нього розгорілося яскравіше.
Але Той, хто несе Порожнечу, вже зробив перший крок до Серця Вічності.
Розрив у часі
Все сталося в одну мить.
Фламенн вистрілив вогнем, але полум’я просто згасло, не досягнувши мети.
— Він гасить саму суть існування, — сказав Порожній. — З ним не можна боротися, як із ворогом.
Тоді Емірен зробив щось несподіване.
Він закрив очі і торкнувся Серця.
В ту ж мить світ розірвався.
Він відчув, як його розум ковзає крізь тканину реальності. Він бачив події, що ніколи не відбулися, людей, які жили й помирали в світах, що ніколи не існували. Він бачив варіанти самого себе — одних слабких, інших всемогутніх.
І серед цього хаосу він шукав…
Правильний момент.
Єдиний варіант, де вони могли перемогти.
Тінь без імені
Коли він відкрив очі, то зрозумів.
Він не міг знищити Того, хто несе Порожнечу. Але він міг зробити так, щоб його ніколи не існувало.
— Допоможіть мені, — прошепотів він.
Фламенн і Порожній подивилися на нього, але в їхніх очах не було сумнівів.
Емірен підняв руки до Серця Вічності.
І прошепотів слово, якого не існувало в жодному з можливих майбутніх.
Ім’я Тіні.
Світ здригнувся.
Той, хто несе Порожнечу, відступив. Його форма почала змінюватися, розпливатися, наче його витягували з реальності.
Він намагався кричати, але голосу не було. Бо він більше не існував.
Кінець?
Настала тиша.
Фламенн похитнувся, вогонь у його руках згас.
— Що ми зробили?
Порожній закрив очі.
— Ми переписали Вічність.
Емірен відчував, як все навколо змінюється. Вічний Сад відроджувався. Серце пульсувало світлом, яке більше не згасало.
Але він знав.
Щось ще залишилося.
Він відчував це всередині себе.
Відлуння Того, хто несе Порожнечу.
І це було тільки початком.