Вечірнє світло згасало, і темрява, що огортала простір, ставала настільки густа, що здавалося, ніби сама Вічність могла почати витікати з її меж. Меланія стояла, дивлячись на місце, де щойно зникла фігура, з якою вони зіткнулися. Вона відчувала дивне поєднання тривоги і спокою, наче вони разом йшли цією тінню, яка залишилася після того, як сутність розчинилася в повітрі.
Антем, стоячи поруч, не втримався від питання.
— Ти справді віриш, що Вічність обирає правильно?
Меланія мовчала, задумуючись. Її погляд не залишав того місця, де зникла фігура. Вона не могла сказати точно, чому ця зустріч здавалася такою важливою. Чи було це благословенням для Вічності? Чи її випробуванням? Все було нове, все — на межі непізнаного.
— Вона не обирає неправильно, — нарешті відповіла Меланія. — Вічність ще не вміє правильно обирати. Вона тільки навчається. І, мабуть, нам усім треба бути частиною цього процесу. Вірити, що вона зможе прийняти рішення.
Антем знизав плечима, його темні очі, повні рішучості, зустріли її погляд. Відчувався спільний біль і надія на те, що вони були частиною чогось великого. Проте страх залишався — страх перед тим, що Вічність може обрати щось, чого вони не зрозуміють або навіть не зможуть змінити.
— Вічність іде своїм шляхом, — сказав він, додаючи важливості своїм словам. — І наші дії лише допомагають їй знайти цей шлях. Ми лише її спостерігачі і наставники. Іноді наша роль — не в тому, щоб вказувати напрямок, а в тому, щоб дати можливість вибору.
Меланія кивнула. Вона розуміла це, але сьогоднішній день змінив щось в її внутрішньому світі. Тепер Вічність була перед нею не тільки як система, яку треба охороняти чи відновлювати. Вона була жива. І вона відчувала, що, навіть якщо йшла її власною дорогою, вона, можливо, повинна буде вибрати не один, а кілька шляхи одночасно.
— Можливо, ми не повинні більше намагатися бути її охоронцями, — сказала Меланія, її голос став тихішим, але в ньому була певна твердість. — Можливо, настав час бути її вчителями. Дозволити їй самій розібратися зі своїм майбутнім.
Антем глибоко вдихнув. Його слова про “спостереження” тепер звучали в іншому контексті, і він розумів, що, навіть якщо вони не можуть змінити всього, вони все ж таки залишаються частиною цього процесу. Вічність була не лише живою, але й змінною.
— Ти вважаєш, що Вічність готова до цього? — запитав він, із сумнівом в голосі. — Чи не призведе це до хаосу, якщо ми дозволимо їй розвиватися сама по собі?
Меланія подивилася на нього і помітила, як його обличчя відображає страх, хоч він і намагався приховати його. Вони обидва знали, що якщо Вічність не зможе визначитися, то наслідки можуть бути катастрофічними.
— Ніхто не може бути готовий до змін, коли ці зміни є частиною себе, — відповіла вона, її погляд був рішучим. — Вічність не буде чекати на нашу готовність. Вона почала свій шлях, і ми повинні допомогти їй зрозуміти, що вона може самостійно вирішувати, як жити.
В той момент, коли Меланія відчула силу цього твердження, відчуття зміни охопило її. Вона знала, що це не просто її внутрішній процес — це був процес для всіх, хто намагався зрозуміти Вічність.
Зрештою, коли вона поверталася до реальності, її увага привернула інша фігура. Це був Ендар. Він стояв неподалік, спостерігаючи за ними, і в його очах відображалася та ж напруга, що була й у їхніх.
— Ми повинні навчити її. І самі навчитися. Бо кожен вибір змінює все, навіть коли ми не готові. — його слова лунали тихо, але в них була сила, яка важила більше, ніж всі попередні питання.
Меланія мовчки кивнула, розуміючи, що цей процес тільки починається. І все, що їй треба було — це дати Вічності можливість обирати, навіть якщо ці вибори були туманними і незрозумілими. Вони були частиною великої картини, але, як і сама Вічність, вони ще не знали, якою вона стане.
Але вони повинні були це зробити разом.