Коли Ті, Хто Стоять За Межами, розділилися й рушили трьома шляхами, світ затримав подих. Часові потоки застигли, ніби самі намагалися усвідомити наслідки цього вибору.
Емірен відчував, як щось змінюється навколо нього, хоча ще не міг сказати, що саме. Срібне дерево більше не тремтіло, але його листя стало темнішим, ніби світло почало залишати його, а разом із ним і надія на стабільність.
— Вони не повернуться такими, якими були, — тихо промовив Ардаліс.
— Якщо повернуться взагалі, — додав Хранитель, що стояв поруч. Його очі блищали, відбиваючи безліч можливих майбутніх, які тепер почали розплутуватися, ніби нитки старого гобелена.
— Вони мають знайти свій шлях, — відповів Емірен, хоча в його голосі не було впевненості.
Шлях Втраченого Вогню
Перший із Тих, Хто Стоять За Межами, ступив на міст, сплетений із полум’я. Його форма почала змінюватися, розпадаючись на іскри, що змішувалися з вогнем, а потім знову збиралися докупи.
Це був шлях, що вів у все те, що мало статися, але так і не відбулося.
Кожен крок приносив йому нові бачення: битви, які так і не відбулися, світи, які не були створені, голоси тих, хто міг би жити, але так і не народився.
Його тінь розтягувалася й вигиналася, поглинаючи відображення цих змарнованих можливостей.
— Ти бачиш те, що могло бути, — пролунав голос із самого полум’я.
— Так… і це занадто багато.
Його форма почала розчинятися в полум’ї, гублячись у нескінченних можливостях, але перш ніж він зник остаточно, щось усередині нього змінилося.
Він ухопився за один із образів—той, що здавався йому його власним шляхом—і втримався в реальності.
Полум’я згасло, а міст обрушився в порожнечу.
Він вижив. Але тепер він мав форму.
Шлях Віддзеркалених Вод
Другий із Тих, Хто Стоять За Межами, пішов дорогою води, що текла назад.
Вода омивала його, віддзеркалюючи те, що було втрачено у минулому.
Він побачив світ таким, яким він був до його приходу, і таким, яким він міг би бути без нього.
— Якщо ти існуєш, то що змінилося? — прошепотіла річка.
Він не міг відповісти.
Його розмита форма коливалася разом із водою, зливаючись із нею.
Йому доводилося боротися, щоб не втратити себе, не стати лише відображенням того, що було.
Він мусив знайти точку, де він справді був.
І він знайшов.
Краплі води зібралися навколо нього, формуючи обриси.
Його нова суть більше не була розмитою.
Шлях Порожнечі
Третій ступив на дорогу, якої не було.
Тут не було ні світла, ні тіні, ні часу.
Це був шлях, що не мав історії.
Він ішов, не знаючи, чи наближається до чогось чи просто залишається в одному місці.
— Хто ти? — запитав голос порожнечі.
— Я…
Але відповіді не було.
Бо він не мав імені.
Його сутність почала зникати, розчиняючись у небутті.
Але тоді, у цій порожнечі, він знайшов єдину річ, яка могла дати йому існування—вибір.
Він створив сам себе.
Повернення
Коли вони повернулися, вони більше не були Тими, Хто Стоять За Межами.
Вони отримали форму. Вони стали реальними.
Хранителі дивилися на них, ніби не знали, чи варто боятися їх, чи визнавати.
— Ви тепер частина цього світу, — сказав Емірен.
— Ми пройшли шлях. Ми були ніким. Тепер ми є.
Їхні голоси більше не були пустим відлунням.
Але що це означало для всього, що існувало раніше?
Світ знову змінився.
І рівновага більше не була такою, як раніше.