Густий туман, що спустився на ліс, приховував усе навколо, ніби це була завіса між двома світами. Меланія відчула, як кожен вдих стає важчим, наповнюючи її легені вологим повітрям, змішаним із запахом хвої та землі. Вона йшла повільніше, відчуваючи, як простір навколо змінюється. Здавалося, що їхній шлях був не лінійним, а петляв у різних напрямах, ведучи їх невідомо куди.
Ендар ішов поруч, його обличчя було зосередженим, але в очах проблискувала якась дивна тривога. Він зупинився і поклав руку на стовбур старезного дерева.
Ліс ніби застиг у часі. Туман, що стелився над землею, ховав обрії, розмиваючи межі між реальним і невідомим. Меланія сповільнила крок, відчуваючи, як світ навколо змінюється. Ледь помітний шепіт лунав серед дерев, немов самі вони спілкувалися між собою, але слів не можна було зрозуміти.
Ендар зупинився поруч із нею. Його погляд був зосереджений, і в кожному русі читалася обережність. Він поклав руку на стовбур дерева, ніби намагався вловити щось невидиме.
— Відчуваєш? — запитав він тихо.
Меланія заплющила очі, дозволяючи собі зосередитися. Спочатку їй здавалося, що це лише шелест вітру, але потім вона зрозуміла: це не звуки природи. Це щось інше, щось, що було частиною Вічності.
— Це… потоки, — сказала вона, відкриваючи очі. — Вони тут.
Ендар кивнув.
— Час і простір тут не стабільні. Ми перебуваємо в зоні, де шари реальності перетинаються. Це сліди тих, хто був тут раніше.
— Інші? — Меланія запитально глянула на нього.
— Не лише інші. Це може бути і наше власне відлуння, — відповів він.
Слова Ендара змусили її замислитися. Чи могла їхня присутність тут створити ці хвилі, чи це результат впливу Вічності, яку вони самі і змінили?
Їхня розмова урвалася, коли Меланія побачила щось у тумані. Ледь помітний силует рухався між деревами. Вона зупинилася, а її рука мимоволі торкнулася руків’я кинджала, що висів у неї на поясі.
— Ми тут не одні, — прошепотіла вона.
Ендар миттєво насторожився.
— Хто це? — запитав він, слідкуючи за її поглядом.
— Не знаю, — відповіла Меланія. — Але він рухається не як звичайна людина.
Фігура в тумані зупинилася і розчинилася в білому мареві, залишивши після себе лише слабке відлуння.
— Це слід, — сказав Ендар. — Слід часу.
— Вічність залишає свої відбитки, — прошепотіла Меланія.
Їхні слова звучали ніби частина великої загадки. Вони рушили далі, і туман поступово ставав густішим, змушуючи їх шукати дорогу майже навпомацки. Але незабаром вони вийшли на невелике узвишшя, звідки відкривався вид на місце, яке здавалося чужим навіть для цього дивного світу.
Перед ними був круг із гладкого каменю, у центрі якого лежав загадковий символ. Камінь ніби пульсував, випромінюючи м’яке світло.
— Це маяк, — сказав Ендар, ступаючи вперед. — Він тримає разом шари часу і простору.
Меланія не могла відірвати погляду від символу. Він здавався знайомим, але вона не могла згадати, звідки.
— Це… слід Вічності? — запитала вона.
— Можливо. Але він занадто старий, щоб бути частиною того, що ми створили. Це з минулих епох, — відповів Ендар, нахиляючись ближче. — Але якщо він тут, значить, він ще має силу.
Меланія простягнула руку, ніби хотіла торкнутися символу, але її зупинило відчуття чогось знайомого і водночас чужого.
— Обережно, — попередив Ендар.
— Я знаю. Але це… це ніби частина мене, — прошепотіла вона.
Вона знову відчула той самий шепіт, що лунав у лісі. Цього разу він був чіткішим, і здавалося, що він звертається саме до неї.
— Це наша наступна відповідь, — сказала вона, відступаючи від символу. — Але ми повинні зрозуміти, як її розкрити.
Ендар кивнув.
— Це місце стане нашим ключем. Але щоразу, коли ми торкаємося Вічності, ми ризикуємо її розбалансувати.
Вони стояли поруч, дивлячись на символ, що пульсував під їхніми ногами. Туман почав поступово розсіюватися, і ліс знову став видимим. Але це місце залишалося загадкою, яка чекала, щоб її розгадали.
Їхня подорож тільки починалася.