Найважче не бачити. Найважче — жити після того, як почав бачити.
Він не підійшов до дівчини.
Не тому, що не хотів.
Тому що зрозумів:
зараз будь-який рух буде неправильним.
Люди вже викликали поліцію.
Хтось нахилився до неї.
Хтось щось питав.
А він просто стояв під дощем.
І вперше почувався по-справжньому виснаженим.
Не тілом.
Свідомістю.
Місто навколо рухалось так само, як завжди.
Але тепер він бачив у цьому щось страшне.
Майже кожен навколо був упевнений у власних рішеннях.
І майже ніхто не розумів, звідки вони насправді беруться.
Він пішов.
Сам не помітив куди.
Дощ став сильнішим.
Вулиці майже спорожніли.
І лише коли він зупинився під тьмяним світлом старої вивіски, зрозумів:
вона поруч.
Не раптово.
Наче була тут уже давно.
Вона стояла трохи осторонь.
І дивилась не на нього.
На мокру вулицю попереду.
Він тихо сказав:
Я не знаю, що правильно.
Вона кивнула.
Без здивування.
Наче чекала, що він нарешті це скаже.
І відповіла:
Тому більшість людей і не хочуть бачити.
Тиша між ними була спокійною.
Майже м’якою.
Але слова — ні.
Він запитав:
І що тоді робити?
Вона довго мовчала.
Наче відповідь була важчою, ніж питання.
А потім сказала:
Жити обережніше.
Він ледь усміхнувся.
Сумно.
Бо це була не відповідь.
Це було життя після відповіді.