Стежка під їхніми ногами здавалася примарною — вузькою лінією, що пролягала крізь невизначене ніщо. Вона не була матеріальною, та все ж витримувала їхню вагу, ніби приймала сам факт їхнього існування за єдиний аргумент реальності.
Навколо не було неба, не було землі, не було навіть порожнечі, лише світло, що не мало джерела, і тінь, що не мала власника.
— Ми справді йдемо вперед? — запитав Фламен, відчуваючи, як кожен крок змінює саму природу простору.
— Час тут не працює так, як ми звикли, — відповів Емірен, вдивляючись у безмежжя попереду.
— Тоді що буде з нами, коли ми дійдемо до кінця?
— А чи є кінець?
Перші голоси
Їхні думки відлунювали в пустоті, а потім, наче підхоплені невидимими істотами, поверталися до них зміненими.
— Чи є кінець?
— Чи є кінець?..
— Немає кінця.
З кожним повторенням голоси ставали гучнішими, множилися, ніби ціле створіння розмовляло багатьма устами водночас.
І тоді вони з’явилися.
Спершу це були лише коливання світла, безформні і незначні. Але згодом вони набули чіткіших контурів — високі постаті, позбавлені облич, позбавлені тіней. Вони не носили одягу, не мали тіл, але все ж існували, і їхнє існування відчувалося чимось древнім, навіть первісним.
— Хто ви? — запитав той, хто більше не був Порожнім.
— Ми ті, хто не має імен.
— Що ви охороняєте?
— Ми не охороняємо. Ми є наслідком.
— Наслідком чого?
— Вашого вибору.
Забуті історії
Емірен відчув, як простір навколо змінюється. Стежка, по якій вони йшли, раптом зникла — вони зависли в порожнечі, але не падали.
Навколо них розгорнулися картини.
Світ, якого не було.
Реальність, що не настала.
Фламен бачив місто, зведене з полум’я, у якому він правив як Вогняний Володар. Він міг створювати і знищувати час, але це владарювання перетворювало його на самотню істоту, позбавлену сенсу.
Емірен побачив світ, де він став Єдиним Творцем — тим, хто контролює всі часові потоки. Але цей світ виявився застиглим, мертвим, позбавленим випадковості та можливостей.
Той, хто більше не був Порожнім, побачив себе як звичайну людину — ту, що жила простим життям, без знань про Вічний Сад, без сили, без відповідальності. І в цьому було щось заспокійливе, але водночас хибне.
— Це не ми, — прошепотів він.
— Це ті, ким ви могли бути.
— Але ми не ними стали.
— І саме тому ви тут.
Вибір, що ніколи не завершується
Світ навколо розпався, немов пил, зметений невидимим вітром.
Вони знову стояли перед тими, хто не мав імен.
— Ви шукаєте істину.
— Так.
— Істина не є знанням. Вона є вибором.
— Ми вже обрали.
— Тоді ви знаєте, що ваш шлях ще не завершений.
Попереду знову з’явилася стежка.
А за нею — нова реальність.