Світ, який тільки що пережив катастрофу, тепер змінювався під їхніми руками. Вічний Сад, це місце, що Емірен і його соратники створили, тепер було не тільки свідченням сили та можливостей, але й новим простором, де вони мусили жити з наслідками своїх рішень.
Кожен куточок цієї реальності тепер вібрував іншими хвилями. Час, який вже не був лінійним, став багатовимірним. Але це був лише початок. Вони вступали в еру, де не було чіткої межі між створеним і несотвореним, між життям і забуттям.
Емірен стояв на пагорбі, поглядом затримуючи кожен рух у цьому новому світі. Важко було зрозуміти, де починається нове і де закінчується старе. Був момент, коли цей баланс здавався ідеальним, але тепер з’явилася незбагненна порожнеча. Можливо, це було відображенням того, що сталося: вони мали можливість творити все, але не врахували темну сторону цього дару.
Ардалис, стоячи поруч, тихо підійшов до нього, його погляд важкий від запитань, які не давали йому спокою.
— Ти відчуваєш це? — спитав він, дивлячись на нескінченний горизонт, де зливались часи та реальності. — Це не просто змінилося. Це… перевернуло все зсередини.
Емірен не відповів одразу. Він відчував, як непевність проникає у нього все глибше. Час, яким вони раніше керували, був тільки ілюзією стабільності. Всі ці «перемоги» над минулим, усі ці битви за створення нових шляхів у часі — це все призвело до неминучого.
— Так, — сказав він нарешті. — Ми стали частиною чогось більшого, ніж ми могли собі уявити. І зараз ми повинні навчитися жити з цим.
Раптом із темного неба, яке було одночасно і ясним, і похмурим, з’явилася нова постать. Її силует був не зовсім людським, але водночас дуже знайомим. Хранитель з’явився з нічого, мов тінь, яка вирвалася з темряви, і його присутність змусила навіть саму землю під ногами здригнутися.
— Емірене, — промовив він, його голос звучав глибоко і спокійно, але в ньому було щось таке, що змушувало серце битися частіше. — Ви прийняли рішення, і тепер доведеться зіткнутися з наслідками.
— Ми завжди готові, — відповів Емірен, хоча його погляд не був настільки впевненим. — Ми розуміємо, що зробили.
Хранитель кивнув, але його очі сяяли холодним світлом.
— Те, що ви створили, — сказав він, — це не просто нова реальність. Це можливість. І водночас — це загроза.
Ардалис стиха кинув погляд на Емірена. Щось у цих словах викликало у нього незручність, навіть страх.
— Загроза чому? — запитав він.
— Загроза всьому, — відповів Хранитель. — Кожна нова можливість, що ви створили, приносить свою ціну. І час, який ви так ретельно намагалися формувати, починає реагувати. Якщо ви не будете обережні, він розірве вас.
Емірен почувався, ніби кожне слово цього Хранителя було вироком. Всі його спроби створити нову еру, нову форму часу, тепер виглядали як безлад, в якому все могло втратити свою стабільність.
— Ми не можемо повернутися назад, — сказав він, не будучи впевненим у своїх словах. — Але ми можемо вибудувати нове.
— Ви повинні бути готові платити за свою нову реальність, — повторив Хранитель. — Тільки тоді, коли ви зрозумієте, як спільно жити з тими, кого ви привели в існування, ви зможете бути вільними. Інакше цей світ знищить вас самих.
І з цими словами Хранитель зник, залишаючи їх на межі між новим світом і непевністю майбутнього.
Емірен поглянув на Ардалиса. Між ними виникло мовчання, але в ньому було щось, що об’єднувало їх. Це була відповідальність, якої вони не могли уникнути. І тепер вони повинні були зробити все можливе, щоб врятувати те, що вони створили.
“Тепер починається справжня битва”, — подумав Емірен. “І жоден вибір не буде простим.”