Світло Вічного Саду згасало. Дерева, що колись плели між собою нитки реальності, стояли мовчазними силуетами, їхні гілки тріщали під натиском розсипаного часу. Вітер проносився між ними, несучи уривки голосів, що належали тим, кого давно стерло з існування.
Емірен стояв серед руїн Срібного Дерева, вдивляючись у нескінченний туман, що поглинав обрій. Він знав, що це не просто загибель окремого місця — це розпад самої сутності Вічності.
Дерева здригалися від напруги, ніби намагаючись утримати структуру часу, що розсипалася на уламки. Його розум ще намагався осмислити масштаби катастрофи, коли поруч пролунав голос Фламенна:
— Ми програли?
Його голос був приглушений, ніби виходив із-під товщі води, спотворений нестабільністю реальності.
Емірен повільно похитав головою:
— Ні. Ми ще на межі. Але поки що Вічність тримається.
Він простягнув руку вперед і торкнувся уламка кори Срібного Дерева. Тепла поверхня нагадувала дотик до живого організму, хоча дерево вже давно мало бути мертвим. Але з-під пальців пробігла слабка іскра енергії.
— Воно ще живе, — прошепотів він.
Порожній ступив ближче. Його погляд, зазвичай холодний і відсторонений, цього разу виражав щось схоже на цікавість.
— Це не просто залишки, — сказав він. — Це можливість.
Емірен підняв погляд.
— Якщо ми зможемо знайти опору в цих уламках… якщо стабілізуємо хоча б частину…
Але він не встиг закінчити. Простір здригнувся.
Небо, що до цього було розмитою плямою кольору попелу, раптом розкололося, і через тріщини у тканині реальності почали проступати інші світи.
Відчуття було таким, ніби хтось підняв завісу між можливостями та реальністю. Із пітьми виринали силуети.
Фламенн завмер.
— Це… вони?
Перед ними стояли ті, кого давно стерло з реальності. Постаті, що мали зникнути разом із руйнуванням Вічності.
— Вони не мертві, — прошепотів Водяний. — Вони зависли між моментами, загублені у небутті.
Силуети колихалися, ніби тіні на воді, не до кінця матеріалізовані. В їхніх очах мерехтіли відблиски сотень ймовірних майбутніх, що ніколи не здійснилися.
— Це відлуння зруйнованого часу, — тихо сказав Порожній.
Емірен відчув, як його власне тіло здригається під вагою всіх цих незавершених миттєвостей. Час більше не мав форми, не мав напрямку. Все могло розчинитися будь-якої миті.
— Ми повинні знайти точку опори, — сказав він.
Порожній скривився.
— Інакше ми станемо такими ж привидами, як вони.
Фламенн глянув на уламки Срібного Дерева.
— Але що, якщо…
Емірен не дав йому договорити.
— У нас мало часу. Вибір буде або нашим, або ми станемо частиною хаосу.
Він заплющив очі, прислухаючись до серцебиття Вічності.
Або вони знайдуть спосіб відродити її, або зникнуть разом із нею.