Найдивніше починається тоді, коли ти бачиш не себе. А інших.
Він помітив це не одразу.
Не було моменту відкриття.
Не було думки:
ось воно.
Це накопичувалось повільно.
Через дрібниці.
Через паузи.
Через рухи, які починались занадто пізно.
Люди навколо ніби постійно наздоганяли самих себе.
Він побачив це в метро.
Чоловік навпроти раптом підняв голову.
Наче щось відчув.
Але вже за секунду дістав телефон.
Наче поспішив заглушити це.
Жінка біля дверей хотіла вийти раніше.
Він побачив це ще до того, як потяг зупинився.
Через напругу плечей.
Через зміну дихання.
Через мікрорух вперед.
Але сама вона зрозуміла це тільки коли двері вже відкрились.
І різко сіпнулась.
Наче рішення виникло саме зараз.
Хоча тіло знало раніше.
Він дивився навколо і вперше не відчував переваги.
Тільки дивну суміш:
впізнавання
і відстані.
Бо ще недавно він був таким самим.
Може, і зараз був.
Просто почав помічати трохи раніше.
Найдивніше було інше.
Майже всі робили однакову річ.
Вони пояснювали собі те, що вже сталося.
Не жили.
Не обирали.
Пояснювали.
І від цього йому стало холодніше, ніж від дощу.
Бо якщо це правда…
тоді більшість людей прокидаються вже після того, як їхнє життя почало рухатись.
І вперше ця думка його налякала.