Поки ти тільки бачиш — ти всередині потоку. Коли втручаєшся — потік починає бачити тебе.
Вона знайшла його сама.
Як завжди.
Але цього разу він відчув її ще до того, як побачив.
Не через сигнал.
Через зміну простору навколо.
Наче щось стало тихішим.
Вона стояла під навісом біля зачиненого магазину.
Дощ стікав по металу короткими ритмічними ударами.
Він підійшов ближче.
І ще до того, як заговорив, зрозумів:
вона вже знає.
Вона подивилась на нього лише на секунду.
Цього вистачило.
І сказала:
Ти втрутився.
Не питання.
Факт.
Він кивнув.
Чомусь виправдовуватись не хотілось.
Вона мовчала кілька секунд.
Наче слухала щось, чого він ще не чув.
Потім сказала:
Тепер буде складніше.
Він відчув легке стискання всередині.
Не страх.
Передчуття.
Він запитав:
Чому?
Вона подивилась кудись повз нього.
На мокру вулицю.
На людей, які поспішали, не помічаючи нічого навколо.
І тихо відповіла:
Бо тепер ти почнеш бачити те, що краще було б не бачити.
Тиша між ними стала важчою.
Він хотів запитати ще щось.
Але в цей момент раптом зрозумів:
вона не лякає його.
Вона попереджає.
І це було значно гірше.