Глава 19: Царство Відлуння
Коли сліпуче світло згасло, Тарік і Айна опинилися у безкрайньому просторі, який, здавалося, простягався у вічність. Земля під їхніми ногами була гладкою, відполірованою, мов дзеркало. Кожен їхній крок створював хвилі, ніби вони йшли поверхнею рідкого скла.
Повітря навколо мерехтіло блідими, прозорими кольорами, а звідусіль долинали тихі відлуння голосів і звуків. Ці голоси були нечіткими, схожими на шепіт, принесений вітром, але в них відчувалася дивна знайомість, ніби це були уламки спогадів, які вони не могли згадати до кінця.
— Що це за місце? — запитав Тарік, його голос був незвично тихим, наче він боявся порушити крихкий баланс цього простору.
— Царство Відлуння, — відповіла Айна, її погляд був прикований до горизонту, який тремтів, мов міраж. — Тут минуле і теперішнє переплітаються. Усе, що будь-коли було сказано чи задумано, існує тут, як відлуння, що затримується у порожнечі.
Тарік насупився. — Тоді чому ми тут? Що ми маємо знайти у такому місці?
Перш ніж Айна змогла відповісти, одна з хвиль під їхніми ногами розширилася, і на її поверхні почало формуватися видіння. Здавалося, земля під ними стала вікном в інший світ.
Тарік присів, щоб роздивитися видіння. Воно показувало величне дерево з сяючим золотим листям, чиї корені глибоко проростали у землю, а гілки тяглися до неба, всіяного зірковими сузір’ями, що кружляли у нескінченному танці. Під деревом стояли три постаті. Їхні обличчя були приховані, але їхня присутність була незаперечною і могутньою.
— Що це? — тихо запитав Тарік.
— Древо Вічності, — прошепотіла Айна, її голос тремтів від захоплення. — Воно з’єднує всі світи, усі реальності. Але… я чула про нього лише у легендах.
Поки вони дивилися, видіння почало тріскатися, наче саме дерево зазнавало нападу. Темні тіні, схожі на щупальця, огортали його стовбур, задушуючи золоте сяйво. Постаті під деревом боролися відчайдушно, але їхні обриси блимали, ніби вони от-от зникнуть.
Тарік різко підвівся. — Це не просто видіння. Це реальність, чи не так?
Айна кивнула, її обличчя стало серйозним. — Древо у небезпеці, і разом із ним усе, що воно підтримує. Ось чому ми тут. Ми повинні знайти спосіб дістатися до нього, поки не стало занадто пізно.
У цей момент відлуння навколо них стали гучнішими, перетворюючись на хаотичну симфонію. Один голос піднявся над іншими, чистий і владний.
— Ви побачили те, що чекає попереду. Шлях до Древа лежить перед вами, але він не для слабких серцем. Щоб рухатися далі, ви повинні зустрітися з відлуннями ваших власних душ. Лише тоді шлях відкриється.
Тарік і Айна обмінялися напруженими поглядами. Поверхня під їхніми ногами почала змінюватися, утворюючи стежки, що розходилися в різні боки, кожна з яких вела у невідомість.
— Ти готова до цього? — запитав Тарік, його голос був спокійним, але в очах читалася невпевненість.
Айна глибоко вдихнула, світло в її очах залишалося непохитним. — У нас немає вибору. Від цього залежить доля вічності.
Разом вони ступили на найближчу стежку. Відлуння ставали дедалі голоснішими з кожним кроком, ніби саме Царство випробовувало їхню рішучість.