Найважче зрозуміти — чи змінився ти, чи просто звик до чужої присутності.
Вона пішла раніше, ніж він очікував.
Без пояснення.
Без моменту прощання.
Наче це не мало значення.
І це зачепило його сильніше, ніж мало б.
Він залишився сам.
Той самий дощ.
Ті самі вулиці.
Але тепер все звучало інакше.
Тихіше.
Ніби щось зникло разом із нею.
І саме цього він боявся.
Що це було не його.
Що все з’являлось тільки поруч із нею.
Він не зупинявся спеціально.
Не перевіряв.
Після помилки він вже знав — це не працює так.
Тому просто йшов.
Спокійніше, ніж раніше.
І десь посеред руху помітив це.
Не сигнал.
Не поштовх.
Тиху зміну всередині.
Наче простір навколо став трохи… точнішим.
Він не сповільнився.
І не почав прислухатись сильніше.
Просто помітив.
І цього вистачило.
Вперше це залишилось без неї.
Не так сильно.
Не так ясно.
Але вже не випадково.
Він усміхнувся.
Ледь помітно.
І вперше ця усмішка не була реакцією.
Вона була впізнаванням.