Найбільш самотнім ти почуваєшся не тоді, коли ніхто тебе не розуміє. А тоді, коли починаєш думати, що таких, як ти, взагалі не існує.
Вони йшли мовчки.
Місто навколо стало тихішим.
Не через пізню годину.
Через дощ.
Він помітив, що після всього, що сталося, почав чути місто інакше.
Наче шум більше не був суцільним.
У ньому з’явились шари.
Вона раптом звернула у вузьку вулицю, якою він ніколи раніше не ходив.
Там майже не було людей.
Лише старі ліхтарі.
Мокрий камінь.
І світло у вікнах, за якими хтось ще не спав.
Вона заговорила першою:
Ти досі думаєш, що це випадково?
Він знав, про що вона.
Але все одно відповів:
Я не знаю, що це.
Вона ледь кивнула.
Наче саме такої відповіді й чекала.
Потім сказала:
Це не починається в один момент.
Він подивився на неї.
Вона дивилась вперед.
На мокру порожню вулицю.
І продовжила:
Більшість людей помічають це кілька разів у житті. І одразу забувають.
Він мовчав.
Бо раптом згадав власні моменти.
Дивні.
Короткі.
Ті, які він колись списував на випадковість.
Вона сказала:
Але іноді хтось не відвертається.
Він відчув, як усередині щось стислося.
Не страх.
Впізнавання.
І тоді він поставив питання, яке давно сиділо всередині:
Скільки нас?
Вона вперше за весь вечір усміхнулась.
Не тепло.
Майже сумно.
І відповіла:
Більше, ніж ти думаєш.
Пауза.
І менше, ніж мало б бути.
Вулиця попереду здавалася нескінченною.
І вперше він відчув не тільки страх.
А й щось інше.
Належність.