Простір, у який увійшли Меланія та Ендар, був водночас дивним і знайомим. Повітря було густим і важким, насиченим запахом старовини та магії. Над ними розкинулося темно-фіолетове небо, прикрашене нитками світла, що нагадували зламані шляхи чи тріщини у реальності. Земля, по якій вони йшли, мала текстуру вицвілих спогадів — гладка, як скло, але зі вкрапленнями туманних образів, які з’являлися і зникали під їхніми кроками.
Попереду височіло величезне дерево. Його стовбур був чорний, як попіл, але гілки світилися, немов сотні зірок сплелися між собою. Кожна гілка випромінювала відчуття, що в ній живе частка часу — спогад, момент або ж саме життя, що колись було важливим.
— Що це? — запитала Меланія, її голос затих у просторі, поглинаючись тишею.
— Це Древо спогадів, — відповів Ендар. Його голос звучав здивовано, ніби він не очікував побачити це місце. — Колись такі дерева були центрами Вічності. Вони зберігали зв’язки між вузлами, підтримували баланс.
— Але це дерево виглядає… зруйнованим, — сказала Меланія, підійшовши ближче. Вона торкнулася стовбура, і від її дотику одна з гілок здригнулася, випустивши яскравий промінь світла.
Світло зібралося перед ними, утворюючи образ. Це була сцена з минулого: група людей, одягнених у довгі мантії, стояла біля вузла, подібного до того, який вони щойно відновили. Один із чоловіків, схожий на Ендара, тримав у руках символ, але його обличчя було іншим — молодшим, більш наївним.
— Це… я? — прошепотів Ендар, дивлячись на сцену.
— Це твоє минуле, — відповіла Меланія, її голос був сповнений розуміння. — Древо показує спогади, які можуть бути важливими.
— Я ніколи не бачив цієї сцени, — сказав Ендар, підійшовши ближче. — Але я пам’ятаю цей момент. Це був мій перший вузол. Ми намагалися…
Сцена раптово змінилася. Тепер перед ними постала картина хаосу: вузол розколовся, випускаючи хвилі руйнівної енергії. Люди кричали, а Ендар стояв нерухомо, тримаючи уламки символу в руках.
— Ми провалилися, — прошепотів він. Його голос затремтів, і він відвернувся, немов не витримуючи власних спогадів.
— Ендар, це не просто спогад, — сказала Меланія, торкнувшись його руки. — Древо показує тобі щось важливе. Можливо, це ключ до розуміння того, що відбувається зараз.
— Але це лише нагадування про мою помилку, — сказав він, опускаючи голову. — Я не зміг врятувати той вузол.
— І, можливо, саме тому ти зможеш врятувати цей, — сказала вона, дивлячись йому у вічі. Її голос був впевненим і теплим.
Перш ніж Ендар встиг відповісти, Древо ожило знову. Гілки почали рухатися, створюючи зірковий візерунок. З їхнього світла народився новий образ — фігура, загорнута в темряву, з очима, що світилися червоним полум’ям.
— Це він, — прошепотів Ендар.
— Хто? — запитала Меланія, міцніше стискаючи клинок.
— Астран, — відповів він, його голос змішався зі страхом і гнівом. — Він був моїм вчителем. І він є причиною цього хаосу.
Фігура в образі мовчала, але її присутність була нестерпною. Темрява навколо стала щільнішою, і Меланія відчула, як її клинок почав тремтіти, реагуючи на силу, що виходила від образу.
— Він шукає слабкість у вузлах, — продовжив Ендар. — Він завжди мріяв про те, щоб перетворити Вічність у щось, що підкориться лише йому.
— Тоді ми зупинимо його, — сказала Меланія рішуче.
— Це не так просто, — заперечив Ендар. — Астран знає про Вічність більше, ніж будь-хто з нас. Він використовує спогади, зв’язки між вузлами, щоб зламати їх ізсередини.
— Тому ми повинні знайти його слабкість, — сказала вона. — Якщо він використовує спогади як зброю, то, можливо, у його власному минулому є щось, що ми зможемо використати.
Древо знову засяяло, і цього разу його світло охопило Меланію та Ендара. Простір навколо змінився, і вони опинилися у зовсім іншому місці. Перед ними відкрився вузол, схожий на той, який вони залишили, але цей був оточений зловісною аурою.
— Це його вузол, — сказав Ендар. — Це те місце, де все почалося.
Меланія подивилася на вузол, і в її очах запалився вогонь рішучості.
— Тоді ми знайдемо правду, — сказала вона. — І поставимо крапку в його грі.
Вони рушили вперед, залишаючи Древо спогадів позаду, але його світло залишилося з ними, нагадуючи, що навіть найтемніші спогади можуть бути ключем до перемоги.